Допомагати іншим для медика – це норма життя, зізнається стоматолог-хірург, випускник нашого університету Денис Бірюков. Понад три місяці тому він став до стоматологічного крісла на кафедрі терапевтичної стоматології ТНМУ. Безоплатно надає терапевтичну допомогу внутрішньо переміщеним особам, військовослужбовцям ЗСУ, членам територіальної оборони. Так волонтерство увійшло в його життя.
– Денисе, в кожного з ваших пацієнтів своя життєва історія, але у й вас останніми роками доволі непросте життя. Двічі ви поверталися до Тернополя й двічі файне місто стало для вас місцем прихистку.
– Саме так. Донецьк – місто, де я народився, але Тернопіль вважаю місцем своєї сили. Я тут прожив п’ять гарних студентських років. У Тернополі мені кожен куточок знайомий, можна сказати, що він для мене рідніший, ніж Донецьк.
Я завжди мріяв стати стоматологом, але коли вступив на стоматологічний факультет Донецького медичного університету й два курси там провчився, трапилися події 2014 року, університет евакуйовувався й потрібно було робити вибір. Перше, що спало на думку, – Тернопіль. Так я потрапив на стоматологічний факультет Тернопільського медуніверситету й продовжив навчання. Згодом була інтернатура за спеціальністю «хірургічна стоматологія» на базі нашого вишу. Потім ще трохи попрацював у Києві, але знайшлося місце праці неподалік Донецька, де мешкали мої батьки. Так я став хірургом-стоматологом у районній поліклініці міста Волноваха.
– І донині, напевне, працювали б там?
– 2017 року Волноваха ще не була окупованою, батьки навіть збиралися там купити квартиру та переїхати до мене. Але 2019-го через коронавірус кордони закрили. Отож, часто бачитися з рідними вже не міг. А те, що буде війна, відчув вже 21 лютого, коли Путін підписав указ про визнання «незалежності» так званих ДНР і ЛНР. Тому припущення якість були. Щоправда, у страшному сні не могло привидітися, що бомбитимуть Київ, зітруть з лиця землі Ірпінь та Бучу, гатитимуть «Градами» по Харкову.
– Де вас застала звістка про війну. Пригадуєте вашу реакцію тієї миті?
– Звістка про повномасштабне вторгнення росії, як і більшість українців, застала мене ще в ліжку. Десь о четвертій годині розбудили вибухи. Гатили «Градами», гаубицями, мінометами безупинно, від нас недалеко проходила лінія вогню. Так збулися мої найгірші припущення – рашисти розпочали велику війну з нашою країною. Тривожну валізу склав іще раніше. Коли о п’ятій ранку з товаришем вийшов з дому в пошуках транспорту, то побачив, що весь рух перекрили, автомашини не їздять, потяги теж стоять, про автобуси й не йдеться. Так ми три години промучилися, нічого не знайшовши. Потім зателефонував до головної лікарки поліклініки, а вона у відповідь: «Не розумію. Що трапилося? Виходь на роботу». Тож під звуки гаубиць і реактивних систем залпового вогню «Град» розпочав прийом. Працюю, видаляю пацієнтам зуби, а канонада не стихає, гул стоїть сильний, хоча бомблять навколишні села. Тут на порозі з’являється завідувачка: «Місячний звіт написали?».
Але звіт того дня я так і не склав, бо вже об одинадцятій ранку зателефонував хтось з керівництва й наказав закінчити роботу та йти додому. Коли з товаришем я вийшов з поліклініки на вулицю, то побачив, що їде багато української техніки, навколо все гуде й чути вибухи. Вдома розстелив килимки та матраци й вирішив пересидіти у ванній кімнаті. Воду перестали подавати ще 19 лютого, електроенергію вимикали періодично, але газ ще постачали. До вечора канонада так і не стихла, а навпаки наростала, і коли прокинувся 25 лютого, то вирішив все-таки вибиратися з міста. Зателефонував до друзів, вони порадили навпаки залишатися й нікуди не зриватися в такий час, але якась внутрішня сила підказувала, що треба рушати. В пошуках транспорту «перевернув» усі можливі варіанти в інеті, нічого втішного не було. Аж раптом зауважив непримітне оголошення керівника Укрзалізниці на Telegram-каналі про те, що поїзди в нинішній час ходять, але всі евакуаційні. Дані, коли вони приходять-відходять, звісно, ніхто не публікував. «Збираємося, треба їхати», – кажу до товариша. А він впирається, мовляв, батько зараз з Краматорська на автівці приїде й ми будемо в безпеці. Не знаю, яка сила відвела його від цього рішення, але він погодився йти зі мною на залізничний вокзал, бо, як ми дізналися згодом, місто Вугледар, що було поруч Краматорська, того дня громила русня. І якби батько виїхав, то зрозуміло, на що міг наразитися. Отож, взявши документи та валізи, ми вийшли з дому. Йшли в напрямку залізничного вокзалу, вистріли не стихали, цікаво, що багато людей ходили вулицями так, ніби нічого й не сталося, може, адаптувалися до війни. Побачили одного хлопця навіть у навушниках, ішов собі підстрибуючи, ніби все спокійно й мирний час. Гул наростав ще більше, особливо від вокзалу. Раптом зателефонував мій батько та почувши у слухавці вибухи, порадив повернутися додому, в укриття, але ми й далі йшли. Дісталися залізничного вокзалу та побачили, що на колії стоїть один-єдиний потяг. «Ви куди їдете?» – питаю провідника. Каже, до Рахова. «Де ж той Рахів?» – запитую. «На Закарпатті», – чую у відповідь. У потяг чоловік нас впустити не захотів, посилаючись, що місць вільних немає. Але тут так гупнуло, що його та нас аж затрусило, тож він дозволив зайти у вагон. З’ясувалося, що вільні місця були, отож ми сіли. Чуємо, якісь крики. «Російські війська вже на Стоквартирці» (мікрорайон Волновахи), а це за два кілометри від вокзалу, до вагону забігають люди з Волновахи. Вибухи все дужчають, починає трясти не лише нас, а вже й потяг, і ми рушаємо. Потяг набирає ходу, але не як зазвичай, а їде повільно, розхитуючись колесами від ударних хвиль. Десь за годину зателефонував до друзів, хотів сказати, щоб теж якомога швидше вибиралися, але вони повідомили, що залізничний вокзал розгромлений, навколо – багато загиблих людей. Наступного дня у соціальних мережах побачив палаючу Волноваху, скрізь вирви від куль і снарядів, ущент розбомбили автовокзал, ринок, торгівельні центри, чи не за дві години центр міста перетворили на руїну.
– Отож вам пощастило заскочити в останній вагон останнього потяга. Вийшли у Рахові?
– Ні, раніше. Як розповіли згодом провідники, зупинки робили на тих станціях, які погоджували з диспетчером, бо навколо вже точилися бої. Зупинялися в Запоріжжі, Харкові, Білій Церкві, Львові, Івано-Франківську. У Білій Церкві взагалі просиділи в темних вагонах кілька годин, бо рашисти обстрілювали місто ракетними ударами. Через Тернопіль потяг не йшов, отож вирішив вийти в Івано-Франківську. Спочатку з приятелем поселилися в готелі, а згодом знайшли квартиру. Вістки від друзів з Волновахи надходили дедалі рідше, а згодом і зовсім припинилися, з’ясувалося, що рашистські ординці зруйнували всю інфраструктуру, в місті відсутнє електропостачання, немає води, газу, зв’язку, отож, що з нашими колегами, ми не знали.
– Як вирішили їхати до Тернополя?
– Івано-Франківськ був для мене цілком чужим містом, а в Тернополі вже за кілька днів війни повинаймали всі вільні квартири, напрошуватися ж до когось у помешкання чи просити допомоги – не в моїх правилах. Але події іноді розгортаються так, що якийсь випадок чи знайомство все вирішує. Мій одногрупник запросив мене до свого будинку у Великій Березовиці. І я погодився та з радістю переїхав до Тернополя.
– Як волонтерство увійшло у ваше життя?
– Завжди був упевнений, що в кожній життєвій ситуації людина має робити те, що в неї найкраще виходить. Коли переїхав до Тернополя, то звертався до кількох стоматологічних клінік, але моя допомога там не знадобилася. Хтось зі знайомих розповів, що у стоматологічному відділенні університетської клініки ТНМУ надають безкоштовні стоматологічні послуги лікарі-інтерни, тобто працюють волонтерами. Я подумав, а може, й собі спробувати. Вже наступного ранку прибув до стоматологічного факультету. Іду, а назустріч – моя колишня декан Світлана Іванівна Бойцанюк. Мені аж дух перехопило та серце забилося так сильно: «Приймете до команди волонтерів?». «Денисе, як я рада тебе бачити. У тебе все гаразд? Як дістався? Звісно, приходь. Уже завтра можеш братися до роботи. Медичний костюм, тапочки та пломбувальні матеріали в нас є», – була відповідь Світлани Іванівни. Так я став волонтером у своїй альма-матер, за що дуже вдячний керівництву університету. Працюю на кафедрі терапевтичної стоматології, лікую зуби захисникам України, внутрішньо переміщеним особам. Волонтерство стало значною частиною мого життя, яке наповнене намірами допомогти тим, хто в потребі.
– У нашому повсякденні зараз багато скрутних моментів. Як намагаєтеся подолати біль розчарування, неспокій, розлуку з рідними?
– Наразі живу сьогоднішнім днем. Наперед не планую та не загадую. Найкраще про це сказала Ліна Костенко: «Нам треба жити кожним днем, не ждать омріяної дати, горіть сьогоднішнім вогнем, бо завтра може не настати». Ось так і живу.
– Про що мрієте?
– Хочу просто працювати за своєю спеціальністю – хірург-стоматолог. Не бажаю чогось захмарного, а звичайного людського життя – придбати власне помешкання, автівку, створити сім’ю та продовжити свій рід. Здається, нічого особливого, звичайні людські бажання. Мрію про своє майбутнє, про те, щоб воно просто було. Хочу мирної України з Луганщиною, Донеччиною та Кримом, але не за будь-якої ціни, бо ми так уже сповна заплатили. Триматися й вірити, бо немає нічого гіршого від нездійсненої мрії!
– Що найперше зробите, коли здобудемо нашу перемогу?
– Обійму своїх батьків, а все інше – вже потім.
Лілія БАСК
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА